Підсумки другої річниці президентства Порошенко

Підсумки другої річниці президентства Порошенко

289
ПОДЕЛИТЬСЯ

2 роки тому, 25 травня 2014 року, Петро Порошенко переміг в першому турі виборів, набравши вражаючі 54,7% голосів українців. Проаналізуємо успіхи і невдачі лідера держави — наскільки він досяг успіху в справі служіння вітчизні. А наскільки — в частині лобіювання власних політичних і бізнес-інтересів. І наскільки «по-новому» зажила країна.

Петро Порошенко став президентом країни в найважчий момент вітчизняної історії. Україна втратила Крим. І ось-ось повинна була втратити Донбас. У нас не було армії як такої. Спецслужби і правоохоронні органи кишіли російськими агентами і симпатиками поваленого президента Януковича, і були об’єктивно непридатні до захисту країни. Ми могли лише гадати, куди поверне ворог: на Харків, Дніпро або Одесу. Або ж обмежиться прибиванням сухопутного коридору до окупованого Криму (останнє здавалося неминучим). Так що там говорити — російські колони за три години форсованого маршу з боку Чернігова цілком могли дійти до столиці. Не менш катастрофічна ситуація складалася в економіці. Національна валюта стрімко девальвувала (на 60% за неповних три місяці) і продовжувала котитися вниз. Не тільки іноземні, а й вітчизняні підприємці намагалися вивести активи за кордон. Старий державний апарат не функціонував, новий не був створений. Те, що було, потопало в корупції.

Люди, які проголосували за Петра Порошенка, очікували від нього ефективних відповідей на ці виклики. Кредит довіри, виданий новому главі держави, був безпрецедентним. Очікування — просто космічними.

Інавгурація п’ятого президента незалежної України відбулася двома тижнями по тому. У своїй промові новообраний глава держави пообіцяв гідно відповісти на агресію проти нашої країни, негайно і жорстко провести необхідні реформи, модернізувати українську економіку, державний апарат і суспільство в цілому; нещадно боротися з корупцією; в найкоротші терміни завершити ратифікацію Угоди про асоціацію з Європейським Союзом і не зупинятися на шляху євроінтеграції; отримати безвізовий режим.

Затамувавши подих, країна почала спостерігати за першими кроками нового президента. І практично відразу ж розкрилася риса Петра Олексійовича, що не обіцяла в ситуації нічого хорошого: будь-які рішення Гарант приймає неприпустимо повільно.

Так, перші кадрові призначення — голови адміністрації президента, прес-секретаря і кількох помічників — відбулися тільки 10 червня. А з призначеннями на ключові посади за президентською квотою — глави НБУ, Генерального прокурора та міністра внутрішніх справ — тягнули до 19 червня. Повноцінного ж міністра оборони воююча країна отримала лише 3 липня.

Війна

«Антитерористична операція не може тривати місяцями. Вона повинна і буде тривати лічені години », — знаменита фраза Порошенко, виголошена ним після свого обрання, як ніщо інше характеризують ступінь помилки, непоінформірованності і, якщо хочете — рівень компетентності людини, якій ось-ось мав стати Верховним головнокомандувачем. Як би там не було, після десятиденного терміну, даного бойовикам на те, щоб скласти зброю, тільки формуються Збройні сили України, Нацгвардія і добровольчі батальйони пішли в наступ. Який спочатку було успішним, навіть незважаючи на артилерійські обстріли українців «через кордон». Але пряма інтервенція регулярних російських частин закінчилася повним розгромом вітчизняних формувань під Іловайськом, наслідком чого стало укладення в Мінську вкрай невигідного для України мирного договору. «Мир», втім, так і не запрацював: уповільнена кампанія тривала, поки не переросла в повномасштабні бої під Донецьким аеропортом і на Дебальцевській дузі. Результат — нової поразки, нові переговори під дулами «Тюльпанів» і «Буратіно», новий «мир», суть якого — у повній інтеграції керованих з Москви терористичних анклавів в Україні і за рахунок України. За задумом Кремля, вбудовані в країну «ЛДНР» повинні були інфікувати і отруювати Україну зсередини, тероризувати населення і владу, блокувати будь-які неугодні РФ ініціативи і реформи, висмоктувати і без того мізерну скарбницю. Як показав подальший розвиток подій, росіяни не мали наміру виконувати свою частину угоди, в той же час наполягаючи на виконанні Києвом усіх пунктів в односторонньому порядку. До честі Петра Олексійовича, Україна не стала цього робити.

Як наслідок, країна отримала перепочинок. Було відновлено збройні сили, чисельність яких зараз перевищує 200 тисяч чоловік (а з огляду на Національну гвардію, прикордонні війська та інші мілітарні формування, можна припустити, що під рушницею стоїть не менше трьохсот тисяч). На озброєння надійшли тисячі одиниць сучасної бойової техніки вітчизняного виробництва. Почала надходити іноземна військова допомога нелетального характеру, в тому числі — засоби зв’язку і контрбатарейні радари. Армія нарешті навчилася воювати, свідоцтва чого — бої під Мар’їнкою влітку минулого року і активна оборона в районі Авдіївки в наші дні.

Що ж стосується імплементації «Мінська-2», то тут була обрана тактика затягування. Кроки з боку Банкової по педалюванню угод зазвичай збігалися з активізацією тиску на Київ з боку західних партнерів України. Дипломатам в Берліні, Парижі та Вашингтоні, загалом, було наплювати на невиконання агресором своєї частини угод. Зате принципово було відрапортувати про успішність своїх зусиль по встановленню «миру».

Потрібно сказати, що до цього моменту така лінія Порошенко була більш-менш ефективною. Російські маріонетки не отримали ні особливого статусу, ні легалізації через визнані Україною вибори. Москва не отримала послаблення санаційного зашморгу. На даний момент Київ наполягає на розгортанні поліцейської місії ОБСЄ на лінії розмежування. Що з цього вийде — побачимо через якийсь час. Поки що час працює на нас. Хоча майбутні вибори в Сполучених Штатах, Німеччині та Франції несуть серйозні ризики приходу там до влади набагато більше лояльних Кремлю політиків.

Економіка

До кінця минулого року економіка країни продовжувала летіти в прірву з цілого ряду причин. Російська агресія на Донбасі зруйнувала 20% промислового потенціалу країни. Москва перекрила доступ українських товарів на свій ринок і суттєво обмежила транзит, перш за все — в Казахстан. Паралельно з цим на світових ринках впали ціни на основні позиції українського експорту.

Перед виборами Петро Порошенко обіцяв стабілізувати економічну ситуацію. «Подивіться, що твориться з курсом. Уже 13, 14 гривень за долар! — Нарікав Петро Олексійович — ми повернемо курс до економічно обґрунтованого. Курс не повинен бути більше 10». Проте, національна валюта продовжувала падати всі 2 роки. Курсова політика Національного банку постійно піддавалася критиці експертами, а рівень компетентності глави НБУ, ставлениці президента Валерії Гонтаревої викликав великі сумніви.

Сукупність об’єктивних (війна, падіння виробництва, затримки з кредитом МВФ) і суб’єктивних чинників призвела до того, що за два роки президентства Петра Олексійовича українці стали біднішими в три рази. Невідомо, чи пройдена нижня точка падіння. Втім, сумний досвід підказує: падати завжди є куди.

Реформи і боротьба з корупцією

Напучуючи нового Генпрокурора Віталія Ярему, президент Порошенко порадив йому посадити трьох друзів. «Ви знаєте, за що; вони знають, за що; і народ вам повірить », — цитував Петро Олексійович батька-засновника Сінгапуру Лі Куан Ю. Цитата була явно не до місця, так як ні Петро Порошенко, ні Віталія Ярема садити своїх друзів не мали наміру. Навпаки, Генеральну прокуратуру почали стрясати корупційні скандали. Не будучи в змозі налагодити нормальну роботу відомства, розслідувати злочини проти євромайдану і висунути чіткі звинувачення проти функціонерів режиму Януковича, не проявивши себе ні в чому доброму, Віталій Ярема в лютому 2015 року подав у відставку. Наступним керівником відомства став близький соратник президента, абсолютно віддана йому людина Віктор Шокін. За словами людей обізнаних, при Шокіні ГПУ заробила як годинник. Але … ніхто зі знакових можновладців або діячів колишнього режиму не був притягнутий до відповідальності. Замість цього, Генпрокуратура стала основним ресурсом, цементуючим владу президента. Лояльні Петру Олексійовичу діячі отримували індульгенцію. А не настільки згідливі могли відчути на собі всю міць прокурорської вертикалі і загального нагляду. Що характерно — вчорашні опоненти Петра Олексійовича, пішовши на поступки, тут же отримували істотне послаблення «прокурорського преса» (найочевидніший приклад — справа Геннадія Корбана).

Діяльність Генпрокуратури часів Віктора Шокіна піддавалася різкій критиці в Україні і за кордоном. Після початку конфлікту команди Шокіна з заступниками голови відомства Віталієм Касько і Давидом Сакварелідзе, останніх підтримав американський посол Джеффрі Пайетт. А віце-президент США Джозеф Байден, за чутками, безпосередньо зажадав від Порошенка звільнити Шокіна, що і було зроблено три місяці по тому.

Реформа ж самої прокуратури, яку курирував Сакварелідзе, захлинулася, закінчившись консервуванням старої системи. Причому перед своєю відставкою Віктор Шокін звільнив реформаторів.

Пшиком закінчилася широко розрекламована реформа МВС. Переатестовані кадри продовжують працювати по-старому і брати хабарі, інфікуючи цим же вірусом новачків. А новачки, в свою чергу, часто демонструють кричущу непрофесійність.

Реформування судів і державного апарату, а також податкова реформа постійно відкладаються. І немає гарантії, що вони пройдуть краще, ніж реформа МВС.

Відсутність реальної боротьби з корупцією стало однією з причин, по якій ми так і не отримали безвізовий режим з країнами ЄС. Ключовими умовами Брюсселя було прийняття низки антикорупційних законів, з якими Петро Олексійович співтовариші відверто тягнули. Нарешті, закони були прийняті, але при цьому їх суть була вихолощена.

Коли європейці дали зрозуміти, що подібний мухлеж не пройде, закони, нехай і зі скрипом, були прийняті. Але час було безповоротно втрачено: на тлі міграційної кризи і складних переговорів з Туреччиною функціонери в Брюсселі поки не схильні давати безвізовий нікому.

Коли в лютому міністр економіки Айварас Абромавічус звинуватив найближчого друга президента, його праву руку Ігоря Кононенко в корупції, тиску на всіх і вся, кришуванні схем і створення інституту «смотрящих»; коли Абромавічуса підтримали не тільки активісти всередині України, а й посли найбільших і найбільш дружніх Києву країн, всі були впевнені: дні президентського друга полічені, під безпрецедентним тиском Порошенко буде змушений віддалити від себе одіозного помічника, віддавши перевагу більш здоровим силам. Вийшло, проте, навпаки: режим став стрімко закриватися, все частіше вибираючи силові методи вирішення проблем. Абромавічус покинув свій пост; Кононенко повністю зберіг вплив.

Показова також історія з призначенням нового прем’єра. Спочатку Банкова довго вмовляла зайняти цей пост екс-міністра фінансів Наталію Яресько. Отримавши згоду Яресько, команда президента тут же «включила задню», мотивуючи це нестачею голосів для затвердження нового уряду. Замість неї в прем’єрське крісло вирішили посадити давнього соратника президента Володимира Гройсмана. Те, що Гройсмана готові підтримати ще менше народних обранців, нікого не збентежило: чисельність коаліції довели до потрібної цифри тими ж методами, якими раніше користувався Андрій Клюєв. У той же час, і самому Гройсману не дали можливість привести в Кабмін свою команду, оточивши відданими особисто президенту людьми.

Найцікавішим було призначення нового Генпрокурора. Невідповідність Юрія Луценка вимогам профільного закону не стало проблемою. Зазначеними вище методами були знайдені голоси. Голосування змін до закону, візування спікером, підписування президентом, публікація в спеціальному випуску (!!!) «Голосу України», розгляд затвердження кандидатури Луценка профільним комітетом, голосування за кандидатуру в сесійній залі і указ про призначення Юрія Віталійовича в сукупності зайняли 6 годин.

Призначення керівника ГПУ продемонструвало ясно і чітко: при бажанні Петро Порошенко може в рекордно стислі терміни продавити будь-яке питання. І якби невгамовна енергія глави держави булу спрямована на вирішення поставлених перед країною викликів, ми б жили в зовсім іншій країні. Приклади Сінгапуру і Грузії доводять: при наявності сильного лідера і політичної волі можлива радикальна трансформация країни в рекордно стислі терміни. Але Петро Порошенко виявився не Лі Куан Ю і не Міхо Саакашвілі. Петро Олексійович направив свою невгамовну енергію, інтелект і неабиякі організаторські здібності на будівництво карткового будиночка власної абсолютної влади. Але картковий будиночок, як відомо, завжди має дуже неміцний фундамент.